Версия для печати

Мінекономіки видало лист від 28.07.2023 № 4706-03/38577-09, у якому зазначило, що запровадження підсумованого обліку робочого часу для умов виконання роботи за трудовим договором із нефіксованим робочим часом — недоцільна затія з огляду на таке.

Трудовий договір із нефіксованим робочим часом має містити, зокрема, інформацію про інтервали, під час яких від працівника можуть вимагати працювати (базові години та дні). Під базовими днями та годинами слід розуміти часові інтервали, у які відповідно до умов трудового договору з нефіксованим робочим часом від працівника потенційно можуть вимагати працювати. При цьому роботу в такі базові дні та години можуть надавати тільки за наявності відповідної потреби роботодавця. Якщо роботу не надають — оплату праці не здійснюють (за винятком гарантій, передбачених ч. 12, 13 ст. 211 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі — КЗпП)).

Кількість базових годин, під час яких від працівника можуть вимагати працювати, не може перевищувати 40 годин на тиждень, а кількість базових днів не може перевищувати 6 днів на тиждень. Мінімальна тривалість робочого часу працівника, який виконує роботу на підставі трудового договору з нефіксованим робочим часом, протягом календарного місяця становить 32 години.

У разі згоди працівника на залучення до роботи поза межами базових днів або годин його роботу оплачують у розмірі, не меншому ніж передбачено умовами трудового договору з нефіксованим робочим часом, а в разі перевищення нормальної тривалості робочого часу — у порядку, передбаченому ст. 106 КЗпП.

Якщо роботу виконують поза межами базових днів і годин, але загальний час роботи працівника не перевищує визначеної трудовим договором із нефіксованим робочим часом нормальної тривалості робочого часу, то така робота має бути оплачена в розмірі, визначеному в трудовому договорі з нефіксованим робочим часом.

Оплату праці відповідно до ст. 106 КЗпП провадять за роботу згідно з трудовим договором із нефіксованим робочим часом, якщо фактична кількість відпрацьованих працівником годин перевищує нормальну тривалість робочого часу, установлену ст. 50 і 51 КЗпП. При цьому в подвійному розмірі оплачують різницю між фактичною кількістю відпрацьованих працівником годин і нормальною тривалістю робочого часу.