Де вас застало 24 лютого 2022 року? Чим займалися до повномасштабного вторгнення?

М. М.: 24 лютого я зустрів у Києві. Ранок почався з маминого телефонного дзвінка: її потяг на Маріуполь стояв під Волновахою, його зупинили через вибухи в Маріуполі. Як і більшість українців, з новинної стрічки я зрозумів, що почалася повномасштабна війна, і наше життя розділилося на до та після. Психологічно усвідомити таке важко: ще 23 лютого разом із моїм партнером Володимиром Чижиковим проводити вебінар для клієнтів, а вже 24-го чути вибухи й бачити, як Україну обстрілюють ракетами. Пам’ятаю, що ще пів дня мозок не готовий був прийняти та охопити масштаб трагедії.

На 11 годину ранку 24 лютого 2022 року в нас був запланований другий вебінар, я о 10 годині телефонував Володимиру та пропонував його проводити, адже захід анонсований, люди зареєструвались і будуть чекати. Але, поглянувши у двір своєї багатоповерхівки, де масово виїжджали сусіди цілими родинами, читаючи стрічку новин і телеграм-каналів, той вебінар вирішив таки не проводити.

До речі, онлайн-заходи якраз і були частиною моєї роботи. У 2021 році ми з Володимиром Чижиковим заснували консалтингову компанію А1. Податковий консалтинг, зокрема консультування з трансфертного ціноутворення, — це моя довоєнна пристрасть і улюблена робота, яка відкривалася для мене різними гранями: і на державній службі, і в міжнародній компанії та, нарешті, у власній справі. На 2022 рік ми мали великі очікування щодо розвитку компанії, але клята війна все змінила.

Яким був ваш шлях у ЗСУ?

М. М.: У далекому 1992 році я закінчив Донецьке військово-педагогічне училище та отримав військове звання «лейтенант». Я вчився на того, кого раніше в армії називали замполітами. Той час був складний для всіх: розвалився Радянський Союз, Україна тільки робила перші кроки незалежності. Я обрав вільний диплом і після випуску відразу пішов у цивільне життя. Усі тридцять років моєї трудової кар’єри я жодним чином не перетинався з армією, не було ні переатестацій, ні зборів.

Перші думки про повернення до лав ЗСУ в мене з’явилися наприкінці лютого, але була низка невирішених питань із родиною, близькими в Києві та Маріуполі. На початку березня, коли спостерігав трагедію Бучі, Ірпеня та насамперед Маріуполя (де я народився та прожив понад 40 років), у мене остаточно визріли рішення та потреба бити окупантів, про що я обережно почав розмовляти з дружиною. Я очікував непросту й тяжку розмову, але в підсумку дружина зі сльозами в очах сказала, що хоч серцем вона цього не бажає, але розуміє та поважає моє рішення.

Я був вимушений трохи зачекати з походом у військкомат, оскільки потрібно було вивезти маму з Маріуполя, а потім доправити її до Києва. Коли я зрозумів і впевнився, що вона в безпеці під наглядом родини, рушив у Шевченківський військкомат м. Києва. Був сумнів, чи потрібні колишні замполіти, але мене запевнили, що моя військова професія дуже затребувана сучасними Збройними силами України, та, як тільки буде запит на неї, мені зателефонують. Так і відбулося. Приблизно через тиждень — 18 квітня — я був уже в армії та прибув до навчального центру, де формувалася моя бригада.

Чи підтримуєте зв’язки з колегами, даєте підказки?

М. М.: Так, з колегами я постійно на зв’язку. Через особливості своєї військової посади мені потрібен комп’ютер, тому я вимушений був попросити передати мені в частину свій робочий ноутбук. Тож протягом усієї моєї військової служби я маю доступ до робочих чатів та корпоративної пошти. Звісно, здебільшого я не заходжу тижнями в пошту, не беру участі у групових дзвінках і спілкуванні колег. Але, коли є така можливість, я переглядаю листи, чати, і це, скажу я вам, неабияка психологічна розрада. Бо це нагода наче піддивлятися у шпаринку в довоєнне життя.

А ще я дуже радію, коли колеги дуже обережно, тричі вибачаючись, іноді звертаються по пораду з тих чи інших професійних питань. Коли мені випадає нагода звернутися до своїх професійних навичок і я можу чимось допомогти, це для мене як ковток холодного пива серед пекельної воєнної спеки.

Я дуже вдячний своєму партнеру Володимиру, що він в один із найскладніших періодів війни (коли вся країна була шокована та не було зрозумілих перспектив завтрашнього дня) зміг зберегти компанію та, головне, наш неперевершений колектив. Команда А1 нині міцно тримає економічний фронт, вона не тільки продовжила роботу, допомагаючи клієнтам, а й активно підтримує ЗСУ, зокрема військову частину, де я проходжу службу. Для цього навіть створили благодійну організацію «А1 Допомога».

Мені надзвичайно приємно дивитися, як злагоджено працює команда, і вже дуже чекаю, коли ті «підглядання у шпаринку» залишаться позаду, я відчиню офісні двері після нашої Перемоги і знову буду партнером консалтингової компанії, консультуватиму клієнтів з трансфертного ціноутворення, проводитиму вебінари, виступатиму на конференціях, де буду радий зустрітися з усіма колегами зі світу консалтингу та шановними бухгалтерами й фіндиректорами.

Які професійні навички допомогли на фронті?

М. М.: Авжеж військова служба та бойові дії на фронті — це щось кардинально відмінне від мирного консультування.

Водночас мені, як заступнику командира батареї з морально-психологічного забезпечення, дуже важливим є спілкування з людьми. Тому, безперечно, багато напрацьованих і необхідних у консалтингу навичок і вмінь мені згодилися.

Це й уміння почути клієнта (військовослужбовця) та зрозуміти проблему, яка його турбує та яку потрібно вирішити. Це й уміння привернути й утримати увагу аудиторії (кількох десятків солдатів), завоювати їхню довіру як до фахівця (командира).

Мої зустрічі з клієнтами, численні виступи на конференціях і вебінарах допомогли напрацювати впевненість у тому, що ти маєш донести клієнту або аудиторії. Це дуже важливо, коли потрібно підняти дух солдатів, підбадьорити їх і наповнити впевненістю, що те, що ми робимо, через що доводиться пройти, обов’язково принесе Перемогу!

Крім того, завдяки багаторічному податково-юридичному досвіду та навичкам працювати із законами й нормативно-правовими документами я для своїх підлеглих став кимось на кшталт військового адвоката й радника. При цьому питання, у яких доводиться допомагати та консультувати, нерідко виходять за межі військової служби та стосуються їхніх рідних і цивільного життя.

Чи маєте плани щодо відбудови та розвитку України саме з професійного погляду? Які, на вашу думку, слід зробити кроки вже зараз?

М. М.: Якихось грандіозних планів у мене точно немає. Авжеж перебування на фронті дуже звужує плани та горизонти: вирішальними стають виконати бойове завдання, знищити ворога, зберегти життя та здоров’я, своє та побратимів, знати, що родина та близькі в безпеці.

Дуже сподіваюся та очікую, що разом із Перемогою наша країна очиститься не тільки від російських загарбників, а й від внутрішніх ворогів — насамперед від корупціонерів та хапуг при владі. Усім військовим на фронті прикро спостерігати, що, коли тисячі волонтерів та патріотів збирають і віддають останні гроші на потреби армії, хтось краде мільйони, які допомогли б зберегти життя хлопців на передовій та прискорити нашу Перемогу.

Що робити зараз — вірити в ЗСУ, кожному максимально долучатися внеском у Перемогу, хоч на військовому, хоч на економічному фронті. Тільки єднання зусиль усіх українців заради Перемоги — запорука нашого мирного життя та будь-яких подальших професійних планів.