Кожен роботодавець знає про визначений законом обов’язок надати працівнику щорічну відпустку мінімальної тривалості (за загальним правилом — 24 календарних дні). Причому навіть у разі, якщо працівник сам у цю відпустку йти не бажає. Якщо ви вважаєте, що ця, як багатьом здається, надто патерналістська норма дісталася нам у спадок від радянського законодавства, то ви маєте рацію лише частково. Насправді це міжнародний стандарт: Конвенція Міжнародної організації праці про оплачувані відпустки, прийнята в 1970 р., говорить про те, що тривалість відпустки у жодному випадку не може бути менше трьох робочих тижнів за один рік роботи (до цього з 1936 р. гарантована відпустка становила 6 робочих днів). Про те, за яких умов допускається виплата компенсації за невикористану відпустку, які спірні ситуації при цьому виникають і як їх вирішують суди, ми розповімо в цій статті.