«Опять власть меняется!», або Нова позиція ВСУ щодо встановлення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності
Дерегуляція таки діє: практика розгляду справ про встановлення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі — ТС) змінилась. ВСУ з червня 2018 року дотримується позиції, що наявність чи відсутність земельної ділянки у користуванні суб’єкта господарювання не впливає на процес розміщення ТС. Підставою для встановлення ТС є виключно паспорт прив’язки. А надалі місцеві ради уповноважені вирішувати питання землекористування з власником ТС у визначеному законом порядку. І це не обов’язково оренда… Зацікавило? Тож розглянемо детальніше.
Версія для друку
Cтаттю взято з газети " Місцева рада"№2
Людмила Линник, юрист газети «Місцева рада»
Суть питання
Нагадаємо: тривалий час (принаймні останні 3 роки) судова практика у справах про встановлення ТС на території населених пунктів зосереджувалась навколо конкурентної процедури набуття у користування земель комунальної власності. Незважаючи на Закон про дерегуляцію та повноваження Мінрегіону щодо визначення порядку встановлення ТС, надані йому Законом № 3038, суди приставали на позицію прокуратури (яка здебільшого є позивачем у таких справах) та, зупинившись на орендних відносинах, не досліджували інші види землекористування для цих цілей. З детальним оглядом такої практики ви можете ознайомитись в газеті «Місцева рада», № 1/2018, с. 28.
І от нарешті встановлено логічний ланцюжок взаємозв’язків між містобудівним та земельним законодавством, а також повноваженнями відповідних органів держвлади та місцевого самоврядування у цих сферах. Останніми з таких рішень ВСУ є, зокрема, постанова від 12.06.2018 р. у справі № 905/1552/161, постанова від 11.07.2018 р. у справі № 915/1138/172, постанова від 04.09.2018 р. у справі № 920/1072/173 та постанова від 04.09.2018 р. у справі № 923/34/184.
Позивачем у кожній із зазначених справ виступала місцева прокуратура, яка вважала, що відносини користування земельними ділянками, зайнятими ТС, мають бути лише орендними. При цьому, надання земельної ділянки має відбуватись до факту встановлення ТС: на вільну земельну ділянку і на конкурентних засадах, визначених ст. 134 ЗКУ.
Натомість місцеві ради, які у справах виступають як відповідачі, співвідповідачі чи треті особи, користуючись нормами п. «в» ст. 99 ЗКУ, де передбачено можливість встановлення сервітуту для розміщення тимчасових споруд, вирішували питання землекористування після встановлення ТС. Тобто надавали дозволи на виготовлення землевпорядної документації для встановлення особистого строкового сервітуту та укладали відповідні договори з власниками ТС.
Про скасування таких рішень, розірвання укладених договорів сервітутів і демонтаж ТС позивалась прокуратура.
Та цього разу ВСУ, проаналізувавши норми чинного законодавства, суперечностей між законами та підзаконними актами не угледів і в задоволенні вимог прокуратури відмовив. Про аргументи суду — далі.
Позиція суду
Встановлення ТС Відповідно до ч. 2 ст. 28 Закону № 3038 тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності — це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Механізм встановлення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності врегульовано Порядком № 244, затвердженого Мінрегіонбудом на виконання норм ч. 4 ст. 28 Закону № 3038.
На думку ВСУ, яка простежується в усіх зазначених вище постановах, затверджуючи Порядок № 244 Мінрегіонбуд керувався загальнодержавними підходами щодо дерегуляції в питаннях управління територіями та діяв в межах повноважень, прямо передбачених Законом № 3038. При цьому ані сам Закон, ані прийнятий на його виконання Порядок не регулюють відносини, пов’язані із використанням земельних ділянок, необхідних для встановлення ТС та їх подальшої експлуатації. Тобто суд розмежовує питання встановлення ТС та подальшого землекористування, вважаючи, що і на те, і на інше в органів місцевого самоврядування (далі — ОМС) достатньо повноважень і можливостей.
Зокрема, відповідно до п. 2.1 Порядку № 244 підставою для встановлення ТС є паспорт прив’язки. Для виготовлення паспорта прив’язки підприємець подає до відповідного органу містобудування (місцевої ради чи місцевої держадміністрації) заяву та документи, перелічені в п. 2.3 Порядку № 244, а саме:
- графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі на топографо-геодезичній основі М 1:500 кресленнями контурів ТС з прив’язкою до місцевості;
- реквізити замовника (найменування, П. І. Б., адреса, контактна інформація).
Зазначений перелік документів є вичерпним (абз. 4 п. 2.3 Порядку № 244). Ба більше: п. 2.13 Порядку № 244 встановлено заборону вимагати від замовника додаткові документи та отримання ним погоджень, не передбачених законом та цим Порядком, при оформлені паспорта прив’язки ТС. Отже, відсутність документів на землю не є перешкодою для встановлення ТС.
Для розміщення ТС, за умови наявності відповідного рішення органу містобудування про видачу паспорта прив’язки, земельна ділянка не відводиться, а обов’язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування5 стосується лише тих суб’єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки (постанова ВСУ від 12.06.2018 р. у справі № 905/1552/16). До речі, на це ще у 2012 році звертав увагу Мінрегіонбуд у листі-роз’ясненні від 21.02.2012 р. № 7/14-2737.
Землекористування Що ж до регулювання земельних відносин, то, на думку ВСУ, чинне законодавство не передбачає обов’язку виключної передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності, а визначає також інші способи землекористування (постанова від 04.09.2018 р. у справі № 920/1072/17). У тому числі й особистий строковий сервітут.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦКУ право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб.
Якщо ж дотримуватися вказівок Порядку № 244, то орган містобудування, отримавши заяву суб’єкта господарювання (у якій не передбачено надання документів, що посвідчують землекористування), протягом 10 р. дн. оформлює паспорт прив’язки ТС. У цей строк суб’єкт господарювання при всьому бажанні оформити землекористування просто не встигне.
Тож дотримується перша ознака сервітуту: право користування земельною ділянкою у цьому випадку не може бути задоволено в інший спосіб.
На доводи прокуратури, що сервітут встановлюється власнику сусідньої земельної ділянки для задоволення його потреб у користуванні власною (право проходу, проїзду тощо), суд звертає увагу на повне формулювання ч. 2 ст. 401 ЦКУ.
ЦИТАТА. «2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут)».
(ч. 2 ст. 401 ЦКУ)
Тобто особистий сервітут не прив’язується до сусідньої земельної ділянки і може бути встановлений на будь-який об’єкт конкретно визначеній особі.
До повноважень місцевих рад, визначених ст. 12 ЗКУ, належить розпорядження землями територіальних громад. А п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону про МС до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Статтею 25 Закону про землеустрій передбачено такий вид документації із землеустрою, як технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту.
Таким чином, суд дійшов висновку, що приймаючи рішення про надання дозволу на виготовлення відповідної документації із землеустрою місцеві ради діяли у спосіб та в межах повноважень, передбачених чинним законодавством.
Думка редакції
Як бачимо, практика позитивна. Це дає змогу місцевим радам розвивати на підвідомчій території мале підприємництво. У чому і полягає, за великим рахунком, суть дерегуляції.
Насамкінець лише зауважимо: відсутність земельної ділянки у користуванні чи власності суб’єкта господарювання не заважає встановити ТС, але після її встановлення місцевим радам все одно слід подбати про оформлення землекористування. Адже відповідно до ст. 203 ЗКУ користування землею в Україні є платним. І плата за землю повністю надходить у дохід місцевого бюджету відповідної територіальної громади.
З усього зазначеного маємо таку схему:
Використані документи
ЗКУ — Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III.
ЦКУ— Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.
Закон № 3038 — Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 р. № 3038-VI.
Закон про МС — Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280-97/ВР.
Закон про дерегуляцію — Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)» від 12.02.2015 р. № 191-VIII.
Порядок № 244 — Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений наказом Мінрегіонбуду від 21.10.2011 р. № 244.
